Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. – Ужгород: Видавництво УжНУ «Говерла», 2020. – Вип. 1 (42)., У статті, на основі архівних документів та візуальних джерел, реконструйовано процес становлення й розвитку радянської монументальної пропаганди на Закарпатті у період 1944–1991 рр. В якості об’єкта аналізу взято пам’ятники В.І.Леніну, як найбільш поширеної та «впізнаваної» радянської скульптури. На момент розвалу СРСР на території області було 48 пам’ятників, що перебували на обліку в Міністерстві культури та сотні чи навіть тисячі менш значимих скульптурних зображень вождя. Основний акцент статті присвячений «кафедральним пам’ятникам», тобто тим, що знаходилися у найбільш важливих населених пунктах краю. Звертається увага на поширене явище – значну кількість неякісних скульптур. Це стало результатом прагнення влади швидше заповнити символічний простір регіону зображеннями радянських лідерів з метою витіснення із колективної пам’яті образів та знаків, що залишися в спадок від попередніх політичних режимів. Монументальна ленініана на Закарпатті упродовж свого становлення пройшла кілька етапів: від перебування бюстів вождя в «тіні» монументів» на честь Сталіна, до тотального домінування в знаково-символічному просторі області. Від середини 1950-х і на початку 1960-х років пам’ятники Леніну слугували символом повернення компартії у вірне русло політичної доктрини з якої вона схибила за часів правління Сталіна. У наступні десятиліття образ Леніна став обов’язковим елементом нової радянської обрядовості. За задумом партійних ідеологів зображення вождя мали супроводжувати людину від народження і до смерті: в дитячому садочку, школі та на роботі і навіть під час похорон. Результатом тотальної ленінської монументалізації стало те, що вже на кінець 1970-х років образ Леніна став звичним та формальним і, як наслідок, «непомітним» в силу всюдисущої присутності.
Сподобалось читати? Постав свою оцінку 🥰
Кількість оцінок: 0 📊 Середній рейтинг: 0