Українські прислів’я та приказки: генеза жанру

приказок., Лозовицька (Шимків) Я. В. «Українські прислів’я та приказки: генеза, жанру». Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису., Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії з галузі знань, 03 Гуманітарні науки за спеціальністю 035 Філологія. Львівський національний, університет імені Івана Франка, Львів, 2023., У дисертації досліджено джерела походження українських прислів’їв і, Серед численних жанрових модифікацій малої фольклорної прози особливе, місце належить пареміям, складній і багатовимірній генологічній одиниці, яка, виробила розгалужену систему жанрових модифікацій (прислів’я, приказки,, примовки, порівняння, прикмети та ін.). Паремії постійно перебувають у розвитку, а, відтак зазнають суттєвих змін. Найскладнішим аспектом у вивченні прислів’їв і, приказок є їх генетичний аналіз. Питання походження паремій полягає в окресленні, продуктивних шляхів поповнення прислівного репертуару. Виробилося три, магістральні лінії формування паремій: узагальнення, міжжанровий перехід та, факультативність. Кожен із окреслених шляхів у роботі докладно розглянуто., Джерельною базою дослідження стали збірники прислів’їв та приказок, серед яких, тритомний корпус Івана Франка «Галицько-руські народні приповідки», збірка, Матвія Номиса «Українські приказки, прислів’я і таке інше», колекція Григорія, Ількевича «Галицькі приповідки і загадки», а також фольклорні твори (байки,, анекдоти, казки, народні оповідання), що редукувалися до короткого і лаконічного, вислову – прислів’я., У першому розділі «Розвиток української пареміології та пареміографії:, історія, проблеми, перспективи» окреслено основні етапи дослідження проблеми, походження українських прислів’їв та приказок. Враховано найважливіші, напрацювання вчених-фольклористів, які зосередили особливу увагу на жанрі, що, характеризується чіткістю, лаконізмом, глибиною думки, інформативністю,, конденсованістю, довершеністю вислову, дидактичністю. Починаючи від, 3, зародження пареміології як науки (йдеться про кінець ХVІІІ століття), питання, генези жанру щоразу поставало як актуальне, однак не отримувало належного, розв’язання. І це зрозуміло, адже означена квестія вимагає скрупульозної, дослідницької роботи, оскільки передбачає виявлення складних міжжанрових, контактів. Лише через добре знання фольклорно-літературних джерел можна вийти, на встановлення істинного джерела прислівного вислову., У пропонованому розділі проаналізовано праці тих учених-фольклористів, які, шукали шляхи розв’язання проблеми. Напрацювання Григорія Ількевича,, Олександра Шишацького-Ілліча, Матвія Номиса, Павла Чубинського, Івана Франка, та ін. враховано першочергово. Зазначено, що початкові спроби відкрити завісу на, механізми формування корпусу паремійних текстів було здійснено у формі ремарок., Упорядники збірників паремій не обмежувалися лише публікацією відповідного, твору, а супроводжували його кваліфікованим коментарем, де між іншим почали, вказувати на можливе джерело виникнення паремії. Так у збірнику Григорія, Ількевича навпроти окремих зразків з’явилися вказівки на кшталт «казка». Тобто, дослідник зазначав, що саме з казки викристалізувалася приповідка. У дальших, студіях якість коментування зростала., Своєрідним вершинним досягненням національної пареміології, зосібна у, питанні генези жанру, став тритомний корпус Івана Франка «Галицько-руські, народні приповідки», де науковець зі знанням справи підійшов до представлення, проблеми і окреслив широкий діапазон фольклорних матеріалів, які оприявнювали, витоки багатьох популярних прислів’їв і приказок., Володимир Гнатюк – фольклорист, який зробив вагомий внесок у поступ, українського анекдотознавства, видавши збірку «Галицько-руські анекдоти», (налічує понад 600 зразків жанру), що й досі залишається найповнішим зібранням, українського народного дотепного слова. На прикладах творів народної, гумористики дослідник зумів унаочнити тенденцію переходу анекдоту в коротку, формулу народної приповідки., Продовжив студії своїх колег і Михайло Грушевський. Учений зокрема, підтримав Франкові тези щодо генези українських приповідок, а відтак і сам, 4, засвідчив явище стягнення великих за обсягом творів до коротких прислів’їв та, На пізнішому етапі вивчення жанру вельми цінними були міркування, Михайла Пазяка. Він вважав, що жанр сформувався в тому числі й на основі, народних вірувань, заклинань і замовлянь, що втратили свій початковий магічно-, сакральний заряд. Звісно, дослідник потверджував зв’язок прислів’їв із піснями,, казками, оповіданнями, анекдотами та ін. У сучасній фольклористиці питання, генези приповідок артикулюють не надто часто, тому актуальною є потреба її, концептуального осягнення., Слід наголосити, що композиційна модель паремій разом із їх інтонаційно-, ритмічним укладом є важливим засобом реалізації естетичної функції у творах, окресленої формації. Поетикальна своєрідність (вона безпосередньо пов’язана із, генезою жанру) – вагомий критерій дослідження паремійного матеріалу, що, переплітається з етноестетикою в контексті визначення мистецької вартості, прислів’їв та приказок., У другому розділі «Генеза прислів’їв і приказок: шляхи поповнення, паремійного фонду» простежено процес активного обігу прислів’їв і приказок. Суть, полягає в тому, що, виникнувши в певний історичний період, та чи інша паремійна, одиниця, згодом «обростає» новими значеннями, за нашаруваннями яких годі, дошукатися першоджерела. Тому для віднайдення цього першоджерела існує, певний спосіб, який передбачає шлях міжжанрового переходу, тобто процес, як, прислів’я може утворюватися від інших жанрів., Міжжанровий перехід – це вибір центрального елемента потенційної паремії, на основі іншого жанру. Творення прислів’їв і приказок відбувається через, стягнення до окремого смислогенеруючого висновку. Паремії, що утворені шляхом, міжжанрового переходу, акумулюють в собі найприкметніші риси першоджерела,, частково перебирають на себе його функціональне навантаження, формуючи, заразом власну жанрову автентичність., Для практичної ілюстрації схеми міжжанрового переходу увагу зосереджено, на таких жанрах, які сконденсувалися до однієї лаконічної фрази: анекдот, байка,, 5, казка, народне оповідання, колядка, а також враховано й книжні джерела і типовість, ситуацій. На цих прикладах вдається добре простежити процес редукції більшого за, обсягом твору до однієї короткої та змістовної фрази., Те, що ми сьогодні називаємо прислів’ями і приказками, є у відповідний, спосіб (за законами жанру) оформленим спостереженням за певними, як правило,, типовими життєвими явищами. Дедалі частіше людина виявляла бажання закріпити, здобуті навички й досвід у лаконічній фразі, яку легко запам’ятати та відтворити., Таку важливу функцію почали виконувати прислів’я та приказки. Практичний, досвід наших предків вельми органічно «перетікав» у формули прислів’їв та, приказок і виокремлювався в розлогий пласт народної словесності. Прості і, лаконічні, влучні й мудрі вислови стали до душі й письменникам, тому можна, простежити, як активно автори вплітали паремії у свої художні твори. З часом навіть, зміст самого твору стирався з пам’яті, а фінальний вислів продовжував «працювати», самостійно. Те саме стосується життєвих ситуацій, коли сказане стає вербальним, узагальненням і вживається на позначення типових обставин., Жанр анекдоту містить смислове ядро, що зосереджене в кінцевій фразі., Властиво, саме фінальна дотепна фраза найчастіше (внаслідок постійної, відтворюваності твору) починає функціонувати самостійно, набуваючи ознак, паремії. Прислів’я як пуант певного сюжету поступово втрачає первісний тісний, контакт із першоджерелом та формує свою самостійну значеннєву палітру., Казка, особливістю якої є ідеальний герой, однозначність у розмежуванні, добра і зла, морально-етичні засади, є одним із фундаментів, що служить для, паремійного текстоутворення. У «Галицько-руських народних приповідках» Іван, Франко виокремив значне число прислівних творів, які з’явилися внаслідок редукції, казок, це лаконічні шаблонні формули, що переходять у широко вживаний, приповідковий репертуар. Ініціальні, медіальні та фінальні казкові фрази увійшли в, мовлення як самодостатні вислови., Байка – ще один жанр, який має тісний зв’язок з пареміями. Цей пласт, літератури і фольклору досліджував Олександр Потебня, він вважав, що байки, нерідко акумулюють основну жанрову енергію в коротких і дотепних фінальних, 6, фразах, які згодом «відщеплюються» і починають функціонувати самостійно,, поповнюючи паремійний фонд. У байці, як і в прислів’ях, на перший план виходить, алегоризм, розвивається переносне значення, що зумовлює розгортання широкого, поля інтерпретацій., Народне оповідання – жанр, який повноцінно реалізується в розмові., Оповідання як пласт уснословесної творчости, з якого «випливає» чимало, приповідок, розглядав Іван Франко систематично. Спорідненість оповідань та, паремій виявляється не тільки в прагненні тонко і точно узагальнити життєву, історію, а й у належності обох генологічних одиниць до єдиного типу розмовних, жанрів, які актуалізуються і повноцінно реалізують свій потенціал лише в контексті, бесіди. Прикметно, що у розгорнутих Франкових ремарках окреслено тісний, генетичний зв’язок прислів’їв та приказок із народними оповіданнями., Народна календарно-обрядова творчість (колядки, щедрівки, веснянки, гаївки, та ін.) також є джерелом поповнення приповідкового фонду. Найчастіше через, стягнення колядкових текстів у прислів’ях конденсується тема прославлення, господаря, побажання доброго урожаю та доброї долі., Ключові слова: фольклор, українська фольклористика, література та, міфологія, паремія, міжжанровий перехід, паремія, генеза, казка, оповідання,, наратив, анекдот, колядка, народна пісенність, поетика прислів’їв і приказок,, «Етнографічний збірник» Івана Франка, Володимир Гнатюк, Михайло Грушевський.