Наративна ідентичність Києва в українській літературі доби Бароко

Петренко-Цеунова О. І. Наративна ідентичність Києва в українській літературі доби Бароко. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису., Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії у галузі, знань 03 «Гуманітарні науки» за спеціальністю 035 «Філологія». –, Національний університет «Києво-Могилянська академія», Київ, 2023., Роботу присвячено дослідженню наративної ідентичності Києва доби, Бароко як ментальної конструкції. Вона відображена в низці барокових, жанрів, зокрема в полемічних текстах, літописах і хроніках, поезії та, шкільній драмі. Світогляд людини Бароко передбачав наявність вищого, сенсу в творенні наративів, що утримував їхню цілісність, попри відмінність, мов, жанрів, конфесій та естетичних парадигм. У художньому творі простір,, зокрема й міський, становить окрему дійсність, шо існує за власними, законами залежно від стилю епохи та жанру тексту., Актуальність теми полягає у відсутності фахового комплексного, дослідження наративної ідентичності Києва в українській бароковій, літературі із застосуванням сучасних міждисциплінарних підходів. В, українській культурі доба Бароко знакова з погляду формування, ідентичності, зародження історичної пам’яті, осмислення свого минулого та, власної тяглості., Об’єкт дослідження – корпус текстів XVII–XVIIІ ст.: панегірична, поезія, агіографічна проза, ораторська література, драматургія, хроніки та, літописи, що містять посутні згадки про Київ., Предмет дослідження – наративні моделі репрезентації, урбаністичного простору в літературі Бароко., Метою дисертації є дослідження основних способів моделювання, образу Києва через наративну проєкцію текстів доби Бароко та аналіз, функціонування барокової ідентичності Києва на рівні телеології й поетики., Методологічну базу роботи складають: феноменологічний метод,, використаний для аналізу міста як символічної реальності; порівняльно-, 2, історичний – при розгляді динаміки змін образу міста; герменевтичний – для, здійснення аналізу та інтерпретації окремих філософських теорій, пов’язаних, із символізацією міста. Задіяно структурно-семіотичний метод для розгляду, міського наративу барокового Києва як системи відповідників і опозицій,, виокремлення центральних елементів (сюжетів, мотивів, образів) та аналізу, їхньої реалізації в конкретних текстах. Для дослідження міста як механізму, пам’яті використано здобутки школи нового історизму, концепції культурної, пам’яті, винайдення традиції та спадку культури, постколоніальний підхід., Для аналізу метаміфології міського наративу залучено здобутки, міфоритуальної критики., Наукова новизна роботи полягає в комплексному аналізі наративної, ідентичності Києва на основі дослідження пам’яток літератури Бароко., Визначено та досліджено роль наративної ідентичності Києва в культурі, Бароко. Схарактеризовано та узагальнено основні риси й особливості, київського наративу в контексті синхронних міських наративів, ранньомодерної доби. Особливість роботи полягає в інтеграції культурно-, антропологічних методів дослідження наративів пам’яті та локусів, символічного смислоутворення, розробок у царині семіотики та ритуально-, міфологічного аналізу текстів. Застосування обраної теоретико-, методологічної бази уможливлює нове прочитання пам’яток української, літератури XVII–XVIII ст., Завдяки використанню інструментарію сучасних дослідницьких, методів розширено межі інтерпретаційного поля української літератури, Бароко. Обґрунтовано доцільність використання студій наративної, ідентичності до пам’яток ранньомодерної доби. Визначено домінантні риси, культурно-історичної та локальної ідентифікації локусів Києва, способи, їхньої візуалізації та наративні прийоми, використання яких забезпечує, єдність наративної ідентичності Києва. З’ясовано, з якими намірами та в який, спосіб різні мистецькі доктрини й політичні режими створювали, змінювали, 3, і впливали на фізичний та символічний вигляд міста в добу Бароко. Доведено, структуротворчу роль міста в бароковій семіосфері., Перший розділ «Осмислення образу міста доби Бароко: теорія й, історико-культурні контексти» є спробою феноменологічної редукції –, наближенням до об’єкта дослідження шляхом очищення від семантичних, нашарувань романтичного, позитивістського, модерного стилів мислення,, що по-своєму уявляли міську культуру доби Бароко й наклали відбиток на, сучасне сприйняття. Огляд основних підходів до вивчення міського наративу, барокової культури та її ролі у формуванні національної ідентичності дає, змогу зробити висновок, що донедавна теорію ідентичності місця часто, використовували в дослідженнях як евристичну відправну точку, а не як, теоретичну основу. Тенденції вживання поняття «наративна ідентичність» у, науковому дискурсі обґрунтовано доводять можливість його аплікації в, міських студіях., Другий розділ «Побудова художньої моделі міста» включає чотири, необхідні засновки, що висвітлюють різні контексти сприйняття образу міста, в бароковій творчості: філософський, аксіологічний, поетичний і мовний., Філософський засновок полягає в тому, що розглянуті тлумачення образу, міста в європейській філософській думці мають дві домінанти: з одного боку,, місто постає осердям держави, ознакою цивілізованості та простором творчої, самореалізації особистості. З другого боку, місто визначають як, протиприродне середовище знеособленості, відчуженості та дегуманізації, людства. Серед риторичних і поетичних засобів зображення наративної, ідентичності Києва розглянуто виокремлені Феофаном Прокоповичем, параметри художнього опису міста. Також запропоновано поглянути на, трискладовість київського ландшафту в категорії вернакулярності., Розглянуто різні метафори на позначення Києва: місто-сад, місто-ліс, місто-, лабіринт. Проаналізовано генезу та функціонування вживаної щодо Києва, епітетики – богомбереженого міста, богохранимого граду; досліджено, порівняння Києва з Єрусалимом, Константинополем, Римом, Троєю., 4, У третьому розділі «Місто як механізм пам’яті» йдеться про те, як у, міському ландшафті, розглянутому як система знаків, закодовано низку, політичних, економічних, соціальних і культурних понять. Фігури духовної і, світської влади так чи інак відобразилися в бароковій наративній, ідентичності Києва та формували самототожність киян у часи, коли, столичний статус був радше символічним, аніж реальним, однак місто, продовжувало бути ключовим фактором ідентичності та ознакою, державності. За часів Петра Могили Київ перестав бути узагальненим, означником давнопохованої руської слави. Митрополит виділив та, реанімував семіотично значущі від часів Русі локуси: Десятинну церкву,, Софійський собор, Печерський монастир. Водночас на мапі семіотично, значущих місць з’явилася нова точка, не пов’язана зі спадщиною Русі, –, колегія на Подолі. Тогочасна інтелектуальна еліта переймалася темою, «старожитних прав» руського народу й відчувала потребу в оперті, коли, посилань на авторитет православної традиції, давні вольності та доведення, чудом стало не досить. У бароковому мисленні аксіологічна роль, «старовини» у значенні критерію доброго ладу вплинула на глорифікацію, знакових подій і постатей київської історії. Певні смислові послідовності, міських локусів, впорядковані в межах соціально та культурно заданих, координат значущості, стають знаряддям, яким послуговується культурна, пам’ять, репродукуючи образи минулого, що в певну добу стають, суголосними з панівними ідеями., Четвертий розділ «Метаміфологія барокового Києва» присвячений, розгляду наративної ідентичності міста крізь призму міфоритуального, підходу. Проаналізовано міфопоетичні тлумачення походження міста та, сакралізацію легенд про заснування. Розглянуто образи небесних заступників, Києва як відповідь на бароковий катастрофізм. Звернено увагу на щоденні, ритуалізовані практики містян, а також символічні ритуали, приурочені до, визначних подій, міських персонажів-масок та інші міфологізовані елементи,, що повторювались із певною періодичністю, циклізували повсякдення містян, 5, і надавали йому трансцендентного виміру. Театральна культура барокового, Києва проаналізована як маркер ідентичності та ознака колоніального, становища., Завдяки запропонованому в дисертації аналізу наративної ідентичності, Києва можна ствердити, що барокова спадщина в українській культурі стала, своєрідним «місцем пам’яті» не лише в просторовому, а й у духовному сенсі., Міський простір є витвором колективного уявного, як, власне, й ідентичність., Ключові слова: українська література, Бароко, нарація, ідентичність,, поетика, мотив, Київ, місто, рецепція, міфологізація, інтертекстуальність,, простір, спадщина, культурна пам’ять, ідеологія.