Монографія присвячена дослідженню організаційної структури та правового статусу Галицької (з 1539 – Львівської) єпархії з часу її заснування в середині XII ст. до кінця XVIII ст., коли в Галичині почалися австрійські секуляризаційним реформи, а на Поділлі російська влада ліквідували унію. В роботі, спираючись на багату джерельну базу, сучасний науковий інструментарій і міждисциплінарний підхід, особливу увагу звернено на тісний зв’язок між тодішньою українською (руською) культури і Східної церквою (Православною, а з 1700 р – і уніатської). Їх взаємодія в середньовіччі і в період нового часу допомагало формувати українську етнічну територію в різних її регіональних проявах, а також маркувати західну і частково південну кордону розселення української етноконфесійної спільноти. Єдине географічний простір Галицької (Львівської) єпархії, домінуюча києво-християнська (перш за все – літургійна) традиція, спільний слов’янсько-візантійський обряд, усталена еклезіальна пам’ять про минуле і подібна «ментальна географія» в сукупності створювали елементи спадкоємності. В умовах конфесійних, політичних і станових поділів церковні структури – від єпископської резиденції до приходу включно – зіграли важливу, а іноді і вирішальну роль в збереженні єдності української культури, долучившись на території Галичини і Поділля, а в окремі періоди – також Брацлавщини, Південної Київщини та Русо-Влахія, до формування тенетах протонаціональної самосвідомості сучасних українців і, почасти, молдаван та румунів.
Сподобалось читати? Постав свою оцінку 🥰
Кількість оцінок: 0 📊 Середній рейтинг: 0