Судова влада та суспільство Правобережної України наприкінці ХVІІІ – першій третині ХІХ ст.

Шевчук А. В. Судова влада та суспільство Правобережної України, наприкінці ХVІІІ – першій третині ХІХ ст., Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за, спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Інститут історії України НАН України,, м. Київ, 2022. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису., У дисертації комплексно досліджено роль та місце судової влади у житті, правобережної спільноти України, яка сформувала у складі Речі Посполитої цілісну, судову мережу. У роботі представлено судження, що місцева людність, спираючись, на Литовський статут і сеймові конституції, з’ясовувала спірні питання власності,, залагоджувала соціальні конфлікти та встановлювала порядок співжиття у краї,, примирившись з російським пануванням., Актуальність запропонованої праці обумовлена відсутністю повноцінного, дослідження судочинства у правобережних губерніях та його місця в політиці, Російської імперії. А також питань, тісно з ним пов’язаних: про форми судів,, повноважень суддів, нормування їх діяльності законами, взаємовідносини судів,, держави й суспільства, тобто всього того, що ми відносимо до поняття «судова гілка, влада». Судова практика, структура судової влади, співіснування регіональних, корпорацій з імперськими інституціями викликає нині підвищений інтерес істориків, і самого суспільства, яке прагне до нових взаємовідносин із державою., Наукова новизна дисертації визначається тим, що вперше комплексно вивчено, судову гілку влади Правобережної України наприкінці ХVІІІ – у першій третині, ХІХ ст. та її взаємозв’язок із суспільством і державою. Здійснено порівняння, юрисдикцій і кадрового складу річпосполитських, російських (катерининських) та, правобережних судових структур; відтворено шляхи імперського конструювання, судової системи для містян; підсумовано чинники, що спонукали верховну владу до, відновлення елементів річпосполитського права; з’ясовано форми державного, нагляду за судами першої інстанції за допомогою губернських головних, судів (1797–1831 рр.), Волинського надвірного суду (1798–1801 рр.) та інституту, 3, фіскалів (1799 р.); проаналізовано кадровий склад і представлено соціальний, портрет посадовців судів усіх рівнів; виокремлено шляхи формування корпусу, канцелярських службовців; показано взаємовпливи державного дисциплінування й, запитів соціуму через судово-процедурні практики., Методологічну основу роботи становлять наукові принципи історизму,, системності, комплексного підходу, прагнення до об’єктивності. Їх поєднання, дозволило зосередитися на основах конструювання річпосполитського та, російського імперського правосуддя, з’ясувати підходи до формування кадрового, складу судових установ і вникнути у судово-процедурні практики розгляду, проваджень. Поєднання загальнонаукових (аналізу, синтезу, узагальнення, аналогії,, систематизації й логіки історичних подій), інституційного, контент-аналізу та, спеціально-історичних (просопографічного, історико-генетичного, історико-, порівняльного, історико-системного, історико-типологічного) методів дозволило, визначити умови співіснування річпосполитського й російського судочинства,, повноваження судових інстанцій, їх кадровий склад і діяльність. Задіяно арсенал, джерелознавчих методів, які уможливили пошук, виявлення та відбір історичних, джерел, їх верифікацію, репрезентативність, сферу використання. Для розуміння, складних процесів розбудови судової влади на Правобережжі важливими стали, теорія компаративних фронтирів, здобутки лімології – науки про кордони й, пограниччя (Я. Верменич), теорія еліт (В. Парето, Ґ. Моска та Р. Міхельс) і, «ситуаційний» підхід для дослідження нової імперської історії (В. Склокін)., Теоретичні засади й методологія дослідження ґрунтуються на загальній теорії, пізнання минулого в поєднанні зі здобутками інших наук, передусім юриспруденції,, соціології, політології., Аналіз історіографічного доробку попередників дозволяє стверджувати, що, перебування предмета дослідження на міждисциплінарному стику історії та, юриспруденції ускладнювало роботу науковців: дослідники історії права більше, тяжіли до опрацьовування теоретичних аспектів функціонування судових інстанцій,, історики ж не заглиблювалися у студіювання складної проблеми, незважаючи на її, соціальну значимість. До вивчення судової влади в російській державі та набутих, 4, імперією регіонах бралося чимало дослідників і тому доцільним було виділити, етапи, які вже стали традиційними: 1) дорадянський; 2) радянський,, 3) пострадянський. Історики й фахівці з історії права першого етапу звертали увагу, передусім на теоретичні положення процесу створення та функціонування станової, судової системи. Радянські дослідники, чий спадок не завжди об’єктивно, поціновується через дотримання класових оцінок, з’ясували роль дворянства у, формуванні судової влади. Пострадянська епоха дала можливість неупереджено, висвітлювати питання, пов’язані зі становою судовою системою. Безсумнівними, здобутками можна вважати постановку нових тем досліджень, які відкривають, перед науковцем інші аспекти, здавалося б, уже давно осмислених і зрозумілих, процесів., Застосування традиційних і новітніх методів роботи з джерелами дозволило, вирішити поставлені в дисертації завдання. Для зручності аналізу історичні джерела, розділено на групи: діловодна документація, законодавчо-нормативні акти, мемуари, й довідкові видання. Більшість неопублікованих архівних джерел уперше введено до, наукового обігу., У дисертації наголошується, що, захопивши правобережні території, Російська, імперія отримала європейську станову судову систему з розвинутою спеціалізацією, судів для шляхетства. Російська верховна влада спиралася не лише на шляхту, але й, на інші суспільні прошарки. Творення судів згідно з «Учреждениями для, управления губерний Всероссийской империи» 1775 р., за її задумом, повинно було, забезпечити підданство всіх категорій вільного населення. Трансформація, юриспруденції руйнувала звичні для правобережної людності процедури судового, процесу, але в умовах російської військової присутності шляхетство змушене було, змиритися. Натомість запровадження магістратів і ратуш для міщан та купців (у, тому числі єврейських) і нижніх розправ для інших категорій вільного населення, гарантувало їх прихильність., З’ясовано, що прихід до влади Павла І уможливив надійніше порозуміння, верховної влади й місцевої еліти за допомогою відновлення окремих елементів, річпосполитської судової процедури, що значно полегшувало поглинення краю. На, 5, повітовому рівні, відповідно до прагнень шляхти, було відновлено повітові суди з, польською мовою у судочинстві, з безстроковим перебуванням обраних, посадовців (згодом заміненим на трирічний термін), діяльністю шляхтичів-адвокатів, та відроджено чинність III Литовського статуту й сеймових конституцій., Конструюючи нову систему, місцеві адміністратори не прагнули повного, відновлення «старих порядків», а вибудовували гібридну систему, яка перебувала б, під контролем апеляційної установи – головного суду. Гнучка політика Росії, яка, хоч і передбачала адміністративне схвалення на посадах, обов’язковість ревізування, кримінальних справ, регулярне звітування, все ж давала можливість шляхті, відчувати свою значимість, проявити власну лояльність, а центру – утвердитися у, складному в етносоціальному плані прикордонному регіоні., У дисертації з’ясовано, що основним запитом місцевої шляхти було, врегулювання земельних відносин у межах корпорації. Павло І в рамках своєї, політики відновив підкоморські суди, враховуючи надзвичайну важливість, облаштування меж маєтків. Верховна влада готова була в обмін на лояльність не, втручатися у перебіг межування приватними власниками, але проявляла твердість,, якщо стороною процесу була держава з її маєтками чи суто російське приїждже, дворянство. З часом шляхта почала висловлювати незадоволення наявною системою, розмежування через затягування судових процесів. У продовження політики, зміцнення лояльності Олександр І на прохання еліти Подільської губернії, запровадив межову судову систему. Для швидкого й ефективного вирішення, приватновласницьких справ знаті було збільшено чисельність судових виборних, посадовців і деталізовано процес роботи межових установ., У дослідженні знайшла відображення теза, що для Катерини ІІ важливою була, підтримка містян, занятість яких ремеслами долала б відставання Росії. Для них, запроваджувались магістрати й ратуші, тоді як за Речі Посполитої вони виконували, адміністративно-господарські повноваження та здійснювали судочинство у, цивільних справах для християн. Павло І не розумів, що його реконструкція, магістратів відштовхне мешканців міст від імператора. Натомість управляючий, Мінською, Волинською й Подільською губерніями О. Беклешов, оцінивши, 6, ситуацію, дійшов висновку про підпорядкування судових установ для містян, адміністрації та головному суду. Для збереження соціальної стабільності й, підтримки міського населення до їх роботи було залучено євреїв., На підставі джерел з’ясовано, що досягнення спокою відбувалося за умови, зближення централізаційних і бюрократичних підходів із корпоративними судовими, практиками, що формувало лояльність різних станів у прикордонних губерніях. Це, вимагали з боку верховної влади нестандартних рішень, котрі пропонували їй, місцеві адміністратори. Одними з них було скорочення кількості апеляційних, установ і створення губернських головних судів, які здійснювали б функції нагляду, й контролю з виборним (голова і три засідателі) та бюрократичним (радник і, секретар) складом. Одночасно, не довіряючи правобережному нобілітету, Павло І, реалізував схему перехресного контролю за діяльністю судових органів, створюючи, для цього Волинський надвірний суд із повністю призначуваним кадровим складом,, а також інститут фіскалів. Більш розважлива політика Олександра І зі збереженням, головних судів гарантувала місцевій еліті можливість впливати на суспільно-, економічне життя та вказувала на зміцнення в майбутньому свого становища у краї., Досліджено, що при формуванні кадрового складу повітових судових установ, верховній владі й місцевим адміністраторам доводилося діяти досить обережно:, дати можливість шляхетській корпорації в умовах встановлення імперського, панування «зберегти обличчя» перед нижчими станами. Шляхом контролю, посадовців зменшувалася незалежність судів, обмежувалися повноваження суддів,, діяльність яких дедалі більше залежала від розпоряджень головних судів і, губернських правлінь. Кадровий склад посадовців формувався з маєтної шляхти, римо-католицького віросповідання, з необхідною освітою і стабільним сімейним, становищем. У межах шляхетської корпорації це була повинність державної служби,, адже у випадку абсентеїзму верховна влада призначала б на виборні посади, приїжджих чиновників. Неоплачуваність державою посад і великі обсяги роботи, викликали незадоволення шляхти, але станові корпоративні інтереси змушували її, змирятися з таким становищем., 7, Встановлено, що при формуванні кадрового складу магістратів і ратуш, заможним купцям та міщанам дали можливість самостійно обирати керівників, судових установ. Залучення євреїв було важливим кроком для стабілізації місцевої, ситуації. Обрані шляхетською корпорацією посадовці оцінювали своє нове, становище як успішне. Вдалі механізми формування кадрового складу більш, швидше, ніж у випадку зі шляхтою, примиряли містян із російським пануванням., Виваженість імперської політики проявлялася в підході до формування, кадрового складу й головних судів. Зацікавленість у справедливому судочинстві та, утриманні авторитету мало наслідком обіймання посад заможними і, кваліфікованими спеціалістами з великим досвідом роботи. Рекомендовані, посадовці, користуючись шляхетською довірою, знаходили спільну мову з місцевою, адміністрацією й верховною владою. Важливим кадровим елементом головних судів, стали призначувані владою секретарі та радники з високими громадським статусом,, чинами, жалуванням, які вправно узгоджували інтереси шляхти, регіональної влади, й центру., Констатується, що для контролю за діяльністю судових структур верховна, влада задіювала не лише принцип бюрократичної ієрархії, але й вибудувала ще одну, структуру з призначуваних до повітових і головних судів, магістратів та ратуш, секретарів і канцелярських службовців, як правило, вихідців із безземельної шляхти., Залучення до статської служби тих, хто не міг обіймати виборні посади, але мав, необхідні освіту та статус, збільшувало лояльність шляхетського середовища., Цивільна служба була вигідна шляхті, яка, окрім кар’єри й жалування, отримувала, можливість умонтуватися до нової держави, стати частиною вже імперської еліти., Визначено, що окреме місце в тогочасній судовій владі відводилося інституції, адвокатури, існування якої суперечила традиціям самодержавства, котре змушене, було закривати очі через велику її затребуваність тодішнім суспільством. Діяльність, адвокатів-шляхтичів, що мали необхідну юридичну кваліфікацію, дозволяла в, умовах формального судочинства зробити більш кваліфікованою позицію позивача, або відповідача. Для тодішнього небагатого шляхтича така кар’єра видавалася, найбільш прийнятною., 8, Зауважено, що ефективний і справедливий розгляд судовими структурами, майнових справ був чи не найголовнішим запитом із боку всіх соціальних станів. В, умовах формального судочинства й можливості апеляції для судових органів не, відігравали вирішального значення соціальний і матеріальний стан сторін, їх, віросповідання чи стать. Вирішальне значення для них мало оформлення, документів, а для суспільства – результат судочинства, який убачався в можливості, з’ясування фінансових питань і збереженні та охороні прав власності. За умови, розвинутих товарно-грошових відносин сторони процесу отримували захист із боку, судових структур. При цьому важливою, оскільки судовий процес був дорогим для, обох сторін, стала традиція полюбовного вирішення справ., Урегулювання поземельних відносин вимагало від верховної влади, варіабельності, адже будь-які дії, що йшли врозріз із річпосполитським правом,, неодмінно викликали б незадоволення шляхти. Тому було збережено status quo –, держава не втручалася в партикулярні справи землевласників, хоча й вимагала, сплати обов’язкових мит при їх зміні. Лише при розмежуванні приватних маєтків із, казенними та з пожалуваними немісцевій знаті влада проявляла непоступливість,, вимагаючи дотримання законності. Впроваджуючи власну політику в регіоні, центр, створював у Подільській губернії більш ефективну межову систему, суди якої, повинні були прискорено забезпечувати межування. Саме збереження, річпосполитської системи поземельних відносин стало головним фактором, переконання шляхти у збереженні її впливу в регіоні., Поступливість із боку адміністрації у цивільних правовідносинах не, розповсюджувалася на кримінальні справи, котрі оцінювалися як такі, що, загрожували основам держави. Головна роль у регулюванні кримінально-правових, відносин відводилася кримінальному департаменту, до якого в обов’язковому, порядку надходили на ревізію з повітових судів і магістратів усі провадження з, пропозиціями про покарання. А також цивільному губернаторові, який схвалював, запропоновані вироки. Усі сумніви щодо доведеності провини особи тлумачилися, на її користь. Суб’єктами кримінально-процесуальних відносин ставали всі категорії, привілейованого та непривілейованого населення, включаючи євреїв. Основними, 9, видами екзекуції для простолюду були тілесні покарання, військова служба,, заслання до Сибіру. У той час як для шляхти й духівництва не допускалися тілесні, ушкодження, а вироки схвалювалися імператором. Кримінальне судочинство було, одним із факторів збереження панівного становища місцевої шляхти., Верховна влада згодна була йти на поступки елітам у судовій сфері, зберігаючи, при цьому певні маркери, від яких вона не збиралася відступити. Поряд зі, збереженням казенної та пожалуваної власності, «червоною лінією» став розгляд, кримінальними департаментами головних судів проступків і зловживань, чиновників, посадовців. Центр задекларував, що у випадку службових порушень за, наявності чітких доказів будуть відбуватися провадження з покараннями, винуватців., Констатується, що завдяки поступливості й поступовості влади у судовій сфері,, що проявлялося в інтегруванні окремих норм судової культури місцевої еліти до, російської державної системи, вдалося забезпечити лояльність нобілітету. Якщо, річпосполитська судова мережа захищала передусім інтереси шляхти, то, сконструйована центром судова влада, при збереженні окремих елементів, попереднього судочинства, стала диференційованою, надаючи судову підтримку як, привілейованому, так і непривілейованому населенню., Ключові слова: судова влада, суспільство, Правобережна Україна, Російська, імперія, еліта, кадровий склад, судово-процедурні практики.