Китиченко Т. С. Розвиток історичного джерелознавства в Україні (1840-ві –, 1920-ті рр.) – кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису., Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук, (доктора філософії) за спеціальністю 07. 00. 06 «Історіографія, джерелознавство та, спеціальні історичні дисципліни» – Харківський національний педагогічний, університет імені Г. С. Сковороди, Харків –2018; Запорізький національний, університет, Харків – Запоріжжя, 2018., Дисертаційна робота присвячена комплексному вивченню становлення та, розвитку історичного джерелознавства в Україні (1840-ві – 1920-ті рр.), переважно її, теоретичної складової., У процесі дослідження нами було проаналізовано історіографію даного, питання і з’ясовано стан його наукової розробки. В цьому зв’язку виділено три, етапи в історії наукового вивчення процесу формування та розвитку історичного, джерелознавства та його теорії в Україні (1840-ві – 1920-ті рр.). У дореволюційний, період (1860-ті – 1910-ті рр.) з’являються лише перші, фрагментарні оцінки нових, для того часу ідей з методології та методики історичного джерелознавства. Вони, здебільшого містяться у рецензіях, бібліографічних оглядах, вступах до, узагальнюючих історичних та джерелознавчих праць. Дослідники, прихильники, різних моделей історіописання, демонстрували широке коло підходів до розробки, різних питань джерелознавчої теорії (в тому числі – до вивчення окремих груп, історичних джерел). Але більшість тодішніх істориків дотримувалися, позитивістських принципів роботи з історичними джерелами, надаючи перевагу при, цьому актовим документам., Методологія та методика історичної науки у радянську добу зазнали значної, еволюції. У перше десятиліття після встановлення влади більшовиків в Україні ще, зберігалися дореволюційні наукові традиції. Зокрема, у 1920-х рр. частина науковців, (переважно старшого покоління) продовжувала підтримувати немарксистські, історичні концепції та застосовувати позитивістську методику роботи з історичними, джерелами. Зі встановленням в СРСР наприкінці 1920-х рр. тоталітарного режиму 3, немарксистські історичні теорії та джерелознавчі методики стають об’єктом, критики. Діяльність науково-дослідницьких установ (в тому числі – історичних),, опиняється під жорстким партійно-ідеологічним контролем. Попри це тоді, продовжують використовуватися головні підходи до вивчення історичних джерел,, розроблені ще в дореволюційну добу. Скажімо, концепція зовнішньої та, внутрішньої критики залишалася загальноприйнятою у радянському, джерелознавстві аж до 1960-х рр., а у джерельній базі більшості історичних праць, того часу переважали актові документи. Останній період радянської, історіографії (1985–1991 рр.) характеризується поступовим відходом науковців від, трактування марксизму-ленінізму як єдиної методології та методики наукових, досліджень, визнанням важливості врахування здобутків дореволюційних істориків, у царині теорії джерелознавства., Для сучасного етапу розвитку історіографії є характерним акцентування, уваги на різних принципах роботи з історичними джерелами та висока оцінка внеску, дореволюційних вчених до теорії джерелознавства., У дисертації охарактеризовано всі групи використаних нами історичних, джерел. А саме – 1) наукові роботи: колективні праці, монографії, дисертації, статті,, рецензії та відгуки, доповіді на засіданнях наукових товариств тощо; 2) навчальні, посібники і курси лекцій; 3) археографічні легенди до збірок документів; 4) публічні, лекції, науково-популярні видання; 5) джерела особового походження (щоденники,, спогади, автобіографії, листування). У процесі дослідження обраної теми, встановлено ступінь репрезентативності і повноти його джерельної бази. До, наукового обігу залучено значну кількість архівних документів та актуалізовано, опубліковані джерела (і передусім праці вчених підросійської України 40-х рр., ХІХ – 1920-х рр.). Нами було використано матеріали з фондів Центрального, державного історичного архіву України у м. Києві, Інституту рукопису, Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, Державного архіву, Одеської області, Музею історії Харківського національного університету, імені В. Н. Каразіна, Відділу книжних пам’яток, цінних видань і рукописів 4, Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету, імені В. Н. Каразіна., У дисертаційній праці визначено її методологічний інструментарій., Методологічною основою дослідження стали принципи історизму, об’єктивності,, системності. У дисертації використано також цілу низку загальнонаукових та, спеціальних історичних методів: проблемно-історіографічний, історико-, порівняльний, історико-генетичний, біографічний, історико-типологічний,, проблемно-хронологічний та інші. Досягнення отриманих результатів стало, можливим за умови застосування методів лінгвістики тощо. Комплексне, використання зазначених методів і принципів забезпечило неупереджений і, всебічний розгляд досліджуваної проблематики у її розвитку та діалектичному, взаємозв’язку., У роботі уточнено й доповнено інформацію про внесок істориків, підросійської України в становлення та розвиток вітчизняного історичного, джерелознавства у 1840-ві – 1920-ті рр.; розкрито його основні напрями та, результати інституціоналізації; охарактеризовано розробку вченими підросійської, України головних понять історичного джерелознавства. При цьому розвиток, джерелознавчої теорії висвітлено не лише шляхом аналізу окремих наукових праць,, але й через вивчення текстів літографованих лекцій, джерел особового походження., У дисертації висвітлено принципи систематизації вченими історичних, джерел за групами і видами, подані запропоновані ними класифікаційні схеми;, розглянуто різні підходи до розробки джерелознавчої критики; показано зміни у, методиці опрацювання різних груп історичних джерел; дано оцінку внеску істориків, підросійської України в становлення вітчизняного історичного джерелознавства та, його методологічних засад. Водночас нами порівняно здобутки в царині теорії, джерелознавства істориків Російської імперії (і насамперед – тих, які працювали на, терені підросійської України) та західноєвропейської історіографії. Зокрема,, доведено вплив на формування відповідних наукових традицій в Україні, англійських, німецьких, російських і французьких методологів; показано внесок, істориків з підросійських українських теренів у розробку найголовніших питань 5, теорії джерелознавства в обраний час. Узагальнено позитивні наслідки діяльності, наукових товариств, архівів, музеїв та роль окремих вчених у розвитку, дослідницької методики, накопиченні значних обсягів нових (насамперед –, архівних) джерел. Високо оцінена роль навчальних і наукових закладів, науково-, організаційної та педагогічної роботи окремих дослідників у формуванні та, розвитку історичного джерелознавства. Відомий раніше історіографічний матеріал, доповнено новими фактами, які поглиблюють існуюче досі уявлення про, дисциплінарне оформлення історичного джерелознавства в підросійській Україні, 40-х рр. ХІХ – 20-х рр. ХХ ст. Доведено, що одним із наслідків лекційної практики, викладачів Харківського, Київського, Новоросійського університетів, Ніжинського, історико-філологічного інституту стало поширення нових принципів історіописання, також і поза межами студентського середовища., Ключові слова: історичне джерелознавство, теорія джерелознавства,, історичне джерело, класифікації джерел, романтизм, позитивізм, марксизм,, неокантіанство, дослідницькі принципи та методи, зовнішня та внутрішня критика.
Сподобалось читати? Постав свою оцінку 🥰
Кількість оцінок: 0 📊 Середній рейтинг: 0