Інтерпретація творів Володимира Винниченка в українському театрі і кіно ХХ – початку XXІ століть // Марина Сорока

Сорока М. В. Інтерпретація творів Володимира Винниченка в, українському театрі і кіно ХХ – початку XXІ століть. – Кваліфікаційна, наукова праця на правах рукопису., Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата, мистецтвознавства зі спеціальності 26.00.01 «Теорія та історія, культури». – Київський національний університет культури і мистецтв,, Міністерство освіти і науки України, Київ, 2021., У дисертації вперше комплексно досліджено специфіку, інтерпретації творів В. Винниченка засобами театру і кіно., У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, визначено мету,, завдання, об’єкт і предмет, методологію, наукову новизну, розкрито, практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про, особистий внесок здобувача, зв’язок роботи з науковими програмами, її, апробацію, публікації, структуру та обсяг дисертації., У першому розділі проаналізовано й систематизовано основні, праці, дотичні до проблеми осмислення творів В. Винниченка в, українському театрі і кіно ХХ – початку XXІ ст., зазначено, що до, сьогодні означена проблема не привернула належної уваги дослідників;, схарактеризовано концептуальні положення, покладені в основу, дисертації. Історіографію проблеми складають праці Г. Веселовської,, М. Вороного, І. Волицької, В. Гуменюка, А. Гурбанської,, Л. Дем’янівської, О. Кирилової, Н. Корнієнко, П. Кравчука,, А. Липківської, В. Марка, С. Михиди, Л. Мороз, В. Панченка,, С. Триколенко та ін. Зазначено, що у фундаментальних наукових працях, проблемі тлумачення творів В. Винниченка засобами театру і кіно не 3, приділено достатньої уваги. У ході дослідження опрацьовано листи,, щоденники, архівні матеріали (рецензії, відгуки, свідчення, спогади,, інтерв’ю), у яких виявляється особистісне ставлення авторів, що не, завжди співпадало з офіційною позицією в оцінюванні творів, В. Винниченка і тлумаченні їх в театрі й кіно., Методологічними засадами вивчення театрального й, кінематографічного осмислення літературного тексту, з якими пов’язані, поняття «інтерпретація», «інсценізація», «екранізація», визначено, використання принципів і підходів сучасних наук – естетики,, мистецтвознавства, культурології, теорії театру і кіно й ін., положення,, що проблема взаємодії мистецтв (література, театр, кіно, живопис,, музика й ін.) є однією з центральних у сучасному науковому дискурсі, а, самі мистецтва взаємодіють і синтезуються між собою. До, концептуальних підходів віднесено теорію інтермедіальності, що, активно розвивається в зарубіжній та українській науках,, культурологічний, соціокультурний та комунікативний підходи., У другому розділі з’ясовується специфіка інсценізації творів, В. Винниченка в першій третині ХХ ст. у зв’язку з еволюцією його, драматургічної майстерності, висвітлено роль митця в модернізації, української драматургії і театру. Зазначено, що письменник перейняв, тенденцію модернізації драми й театру європейських митців –, М. Метерлінка, Г. Ібсена, Г. Гауптмана, А. Чехова, а в українській, драматургії – Лесі Українки і спрямував свої п’єси на оновлення, репертуару й естетики українського театру з чітким завданням –, збагатити його філософською глибиною, надати гостроти морально-, етичним колізіям, динамізувати дію, поглибити психологізм., Наголошено, що, порушуючи проблеми руйнації етичних приписів,, усталених законів подружнього життя та ін., жанр драми В. Винниченко, розцінював як реальний та дієвий засіб зцілення людської душі, наділяв, його психотерапевтичним ефектом. 4, Проаналізовано специфіку художнього осмислення в театрі, означеного періоду п’єс В. Винниченка «Базар», «Брехня», «Чорна, Пантера і Білий Ведмідь» «Гріх» та ін. Стверджується, що прем’єра, вистави за драмою «Базар» в Молодому театрі Леся Курбаса, продемонструвала розуміння жанрових особливостей драматичного, твору і здатність своєрідно розв’язувати сценічні завдання засобами,, відмінними від тих, які використовувались у «старому» реалістичному, театрі. Постановку «Базару» одного разу здійснив сам В. Винниченко на, сцені аматорського театру («Воля», Галичина, 1912), залучивши до її, сценографічного оформлення талановитого художника М. Бойчука., Значний успіх мала вистава за «Брехнею» в театрі Миколи Садовського, (режисер-постановник – Іван Мар’яненко), яку вважали початком, нового, європейського театру, хоча В. Винниченко мав претензії до, інсценізацієї своєї п’єси, що пояснювалося непідготовленістю, київського театру до сприйняття нової стилістики: давалася взнаки, відсутність відповідного досвіду, складна психологія героїні, абсолютно, новий для театру тип героя, який має бути не «реальним», а, «символічним», недостатня увага до символічної сценографії., Акцентовано, що після постановки п’єси «Чорна Пантера і Білий, Ведмідь» в Австро-Угорській імперії, у театрі «Руська бесіда» (Львів,, 1912, 1914) режисером С. Чарнецьким, 24 вересня 1917 р. у Києві, в, період Центральної Ради, Молодий театр під керівництвом Курбаса, відкрив свій перший театральний сезон саме цією виставою, для якої, характерний вдалий підбір артистів, їхня професійна досконалість,, символістська сценографія М. Бойчука (акцентована відстороненість від, реалій побуту). Вже у радянський час, у 20-х рр. XX ст., «Чорна, Пантера…» продовжувала йти в обох творчих колективах, які виникли, після зникнення Молодого театру – у «Кийдрамте», керованому Лесем, Курбасом, і в театрі ім. І. Франка. 5, Відзначено, що вистава за п’єсою «Гріх» уперше з’явилася на, сцені Молодого театру 1919 р. в інтерпретації Г. Юри, який,, орієнтуючись на літературну основу, ускладнив конфлікт між, революціонеркою Марією Ляхівською та жандармським полковником, Сталинським за принципом нагнітання, що захоплювало глядачів і, змушувало їх перебувати в тривозі й напрузі. У 1920 р. під ідейно-, організаційним керівництвом Г. Юри у Вінниці було створено театр ім., І. Франка, який відкрився 28 січня виставою «Гріх», що була переважно, повторенням спектаклю Молодого театру. Хоча Г. Юра й докоряв, В. Винниченкові за «нездоровий» інтерес до психологічних «вивертів» і, «псевдопроблемність», саме він найбільше ставив його пʼєси в 1920–, 1923 рр., Третій розділ висвітлює вектори інтерпретації драм і прози, В. Винниченка в театрі і кіно кінця ХХ – початку XXІ ст. – період так, званої «перебудови» й незалежності України. Зазначено, що реабілітація, Винниченка-митця в кінці 1980-х рр. викликала сплеск уваги, українських режисерів до його драматургії і прози, привабивши, психологічною і філософською глибиною осмислення моральних, проблем, неоднозначністю образів, експериментами, парадоксами,, пошуками нових тем і форм, а основне – актуальністю., Спостережено, що художнє осмислення драм і прози письменника, в українських театрах і кіно кінця ХХ – початку ХХІ ст. більш виразно,, ніж у першій третині ХХ ст., визначають активне звернення до, експерименту, пошуки нових сценічних форм, індивідуальна стилістика, режисерів, акторів, сценографів та інших митців, що зумовлено, демократизацією суспільно-політичного життя, розумінням мистецтва, як чинника національної самоідентифікації., Проаналізовано основні та маловідомі театральні вистави в різних, регіонах України – «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» (м. Львів, 1990), А. Бабенко, «Гріх» (м. Кропивницький, 1992) М. Горохова, «Брехня» 6, (м. Дніпро, 1992) М. Волошина, «Інтимна зона» (м. Івано-Франківськ,, 2009) Р. Держипільського, «Між двох сил» (2008), «Дорогу красі», (2010), «Натусь» (2012) К. Чепури, «Момент щастя» (м. Київ, 2011), Т. Жирка та ін., Досліджено фільми, створені за п’єсами й прозою митця – «Чорна, Пантера і Білий Ведмідь» (1990), «Гріх» (1991), «Заручини» (1996), О. Бійми, «Записки кирпатого Мефістофеля» (1993) Ю. Ляшенка,, «Сорочка зі стьожкою» (1996) В. Домбровського, а також «Салдатики», А. Кучмія, який завершується кадрами Майдану під саундтрек «Пливе, кача по Тисині» у виконанні «Піккардійської терції», що з погляду на ті, події тлумачиться як історичний колективний жест (відмова від, вбивчого виконання наказу згори), екстраполюючись із Винниченкового, твору на його сучасну кінематографічну інтерпретацію., На основі зіставлення літературних першоджерел і вистав та, кінофільмів спостерігається експеримент і пошук нових сценічних та, екранних форм (виведення із сюжетно-образного ряду деяких героїв,, уведення інших, символічні деталі, використання мультимедійних, засобів, відеоряду й ін.). Особливості інтерпретації творів, В. Винниченка в українському театрі і кіно ХХ – початку XXІ ст., полягають у тому, що її визначали різні компоненти сценічного й, екранного дійства (режисерська концепція, спосіб вираження актора,, сценографія, музичне оформлення й ін.), а також суспільно-історичний і, культурний контексти життя України, котрі обумовлювали, експерименти, методи і форми інтерпретації літературної основи та, визначали особливості її сприйняття професійною критикою і масовим, глядачем. З’ясовано, що в сучасній інтерпретації творів В. Винниченка, режисерську концепцію, гру акторів, оформлення сцени, світлові, ефекти, музичний супровід та ін. театрали й кінематографісти, спрямовують на відтворення психологізму літературної основи,, увиразнення прихованих деталей та актуальних нині ідей. Проаналізовано мистецькі технології, що віддзеркалюють, динаміку формування і трансформації духовних смислів у проєкції на, мовно-комунікаційні параметри (репертуарна політика українського, театру і кіно в межах сучасних запитів і потреб аудиторії). Виявлено, провідні тенденції в сучасному осмисленні творів В. Винниченка (поява, нових тем і героїв, відхід від традиційно-побутових конфліктів, увага до, духовного й політичного життя та ін.) в аспекті розуміння мистецтва як, чинника національної самоідентифікації та культурної єдності людства., Ключові слова: В. Винниченко, театр, кіно, режисер, вистава,, кінофільм, сюжетно-образний ряд, інтерпретація, інсценізація,, екранізація.