Вісник Львівського університету. Серія історична. 2014. Випуск 50. С. 19–41, Дев’ятнадцяте століття минуло під знаком усвідомлення ролі історичного наративу як, новітнього способу організації не тільки культурного, а й соціального та політичного просторів., У тогочасній підавстрійській Галичині практики історієписання були пов’язані насамперед з, польським та українським національними проектами, і лише тоді співвідносилися з пануючими, пізнавальними запитами і стилями мислення – просвітницьким, романтичним чи позитивістським., Історики виступали як націєтворці, нерідко перетинаючи межу між писанням і творенням історії., У межах кожної з національних історіографічних практик існували відмінності, пов’язані, у, польському випадку, з різним трактуванням причин занепаду Речі Посполитої та способів її, відновлення, а в українському – з різним розумінням національної ідентичності галицько-руського, населення. В інституційному плані осередками історієписання в Галичині були університети (у, Кракові та Львові) і – навіть більшою мірою – культурно-освітні та наукові товариства (польське, Історичне товариство у Львові, українське Наукове товариство імені Шевченка), що свідчить, про перетворення історії у чинник формування суспільних настроїв, а в дальшій перспективі –, у засіб творення новочасного суспільства, побудованого як національна спільнота., Ключові слова: історіографія, Галичина ХІХ ст., інтелектуальна історія, політичні настрої,, націєтворення.
Сподобалось читати? Постав свою оцінку 🥰
Кількість оцінок: 0 📊 Середній рейтинг: 0