Українське віршування 30-80-х рр. XVII ст.

АНОТАЦІЯ, Гуцуляк М. В. Українське віршування 30-80-х рр. XVII ст. –, Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису., Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук, за спеціальністю 10.01.06 – теорія літератури. – Чернівецький національний, університет імені Юрія Федьковича, Чернівці, 2017., У дисертації досліджено особливості форми українського вірша 30-80-х, рр. XVII ст. у зрізі метрики, ритміки, строфіки і римування. Безпосередньому, аналізу передує огляд наукових праць, пов’язаних із дослідженням, давньоукраїнської версифікації, а також детальний опис особливостей, українського віршування попереднього періоду (кін. XVI – 20-ті рр. XVII ст.)., Здійснено розгляд форми українських віршів 1630-40-х рр. (“Могилянський, період”) і 1650-80-х рр. (“Період Руїни”). З’ясовано процентні частки основних, силабічних розмірів у метричному репертуарі поезії окресленого періоду (за, творами і за рядками), виведено співвідношення ізосилабічних,, нерівноскладових і поліметричних творів, строфічних і астрофічних форм,, різних видів римування. Вперше подано відносно повні статистичні дані щодо, параметрів форми давньоукраїнських віршів 1630-80-х рр., надано, подальшого розвитку відомій тезі про боротьбу двох художньо-стильових, тенденцій у давньоукраїнській літературі – латинсько-польської та, візантійсько-церковнослов’янської. Крім того, вирішено багато проблемних, питань щодо авторської атрибуції окремих творів, вказано на помилки, атрибутування, здійснені попередніми вченими й упорядниками академічних, антологій., Об’єктом дослідження виступили віршовані твори, написані книжною, українською мовою впродовж 30-80-х рр. XVII ст. Це, зокрема, тексти, А. Скульського, Й. Волковича, С. Почаського, Я. Седовського, Г. Бутовича,, А. Филиповича, К. Транквіліона-Ставровецького, Й. Галятовського,, Л. Барановича, В. Ясинського, І. Армашенка, А. Радивиловського,, І. Величковського, Д. Туптала, П. Поповича-Гученського, колективна 3, “Імнологія”, а також анонімні твори – “Евфонія веселобриняча”, “Лямент про, нещасну пригоду … міщан острозьких”, “Герби і трени”, “Вірші на Євангеліє, для іконописців”, “Діяння святих апостолів”, “Вірші на Апокаліпсис”, ціла, низка геральдичних епіграм, релігійно-філософських та історичних поезій., Методологія дослідження ґрунтується на загальноприйнятих у, віршознавстві статистичних підрахунках. Широко застосовується також метод, порівняльно-історичний., В ході дослідження було виявлено, що книжна українська поезія, 30-80-х рр. XVII ст. розвивалася на перехресті двох традицій – польсько-, латинської і візантійсько-церковнослов’янської. Перша традиція,, культивована в єзуїтських закладах освіти і школах єзуїтського типу (в тому, числі Києво-Могилянській колегії), домінувала. Латинська вченість, що, вважалася на той час головним середовищем культурної ойкумени, доходила, в Україну за сприяння – і значною мірою в інтерпретації – польської. Студенти, засвоювали науку віршування в основному з латиномовних курсів поетики., Прикладаючи засвоєні зі шкільних лав правила до української чи польської, акцентної системи, українські поети творили виструнчені ізосилабічні вірші, переважно 13-складового (7+6) або 11-складового (5+6) розміру, із, парокситонними закінченнями і парним римуванням. Натомість вірші, візантійського типу творилися у річищі неврегульованої різноскладовості., Результатом грецьких симпатій можна вважати й численні вкраплення, іншорозмірних версів у канву текстів з певним переважаючим ритмом, а також, свідомі порушення “правильності” розміщення цезури в окремих, складочисельних віршах. Римовані клаузули в нерівноскладових творах теж, тяжіли до парокситонності, проте не так безкомпромісно, як у творах, рівноскладових. Вплив “візантійства” як художньо-стильової домінанти, зберігався в українській літературі до середини XVII ст., хоча його спад, помітний вже від часу заснування Києво-Могилянської колегії. У другій, половині XVII ст. ця тенденція майже остаточно витісняється польсько-, латинською схоластикою. 4, Приблизне співвідношення ізосилабічних та нерівноскладових творів в, українській поезії означеного періоду – 4:1 відповідно. Рівноскладову, композицію мають 287 текстів (77%). Більше половини з них укладено, правильними 13-складовими рядками зі схемою “7+6”. Другою за, популярністю формою в поезії даного періоду був правильний 11-складовик зі, схемою “5+6”. Значно рідше твори компонувалися 8-, 10-, 12-складовими, розмірами., Близько 20% текстів вітчизняної поезії 1630-80-х рр. написані у річищі, нерівноскладовості. З огляду на критерії впорядкованості / невпорядкованості, різноскладових версів та наявності / відсутності переважаючого ритму, дані, тексти можна класифікувати таким чином:, 1. Різноскладові неврегульовані тексти – тексти без будь-якого, впорядкування (періодичності, передбачуваності) різноскладових рядків., Поділяються на 2 підвиди:, a. Різноскладові неврегульовані тексти без переважаючого ритму (частка, жодного розміру не перевищує 50%)., b. Різноскладові неврегульовані тексти із переважаючим ритмом – т. зв., “приблизна силабіка” (частка одного з розмірів вища 50%, але нижча, 75%)., 2. Різноскладові врегульовані тексти – тексти із впорядкованістю, (періодичністю, передбачуваністю) структури., Твори першої групи становлять більшість. Всього нерівноскладових, неврегульованих творів без переважаючого ритму – 47 (13% від загальної, кількості)., Осібне місце у віршуванні 30-80-х рр. XVII ст. посідає поліметрія. Давні, українські поети, використовуючи різні складочисельні розміри у різних, частинах або строфах своїх творів, прагнули таким чином підкреслити зміну, настроєвості або закцентувати увагу на певних змістових моментах. Процент, полірозмірних композицій у віршах окресленого періоду – 2,7. 5, Цезура у більшості проаналізованих текстів є константно-вільною:, поряд із жіночими паузами досить часто фігурують паузи чоловічі, дактилічні,, гіпердактилічні, змішані (проте жіночі все-таки переважають). Польський, канон жіночого закінчення витримувався в цезурі не так послідовно, як у, клаузулі. Усереднений процент відхилень від парокситонності в цезурі – 37., Усереднені показники щодо тонізації версів не дають підстав говорити, про еволюцію силабічних форм у напрямку силабо-тонічних. Вони, перебувають у межах статистичної ймовірності (ймовірності того, що рядок, випадково отримає плин одного із силабо-тонічних розмірів). Підвищені, показники тонізації післяцезурного 6-складовика пояснюються явищем, ритмічного кліше і малою кількістю можливих ритмічних форм у 6-складовій, каденції (з огляду на жіночу клаузулу)., Строфіка давньоукраїнських віршів не відзначалася різноманітністю., Переважна більшість текстів укладена двовіршами. У рідкісних випадках, твори компонувалися катренами. Поети Могилянського періоду доволі часто, вдавалися до імітацій сапфічної строфи. В історичній поемі “ПЂснь о БудинЂ,, воєнска” фіксуємо шестивіршову форму – наслідок розпаду леонінського, вірша. Загалом строфічна структура характерна для всіх творів, крім, нерівноскладових віршів К. Транквіліона-Ставровецького. Процентне, співвідношення строфізму та астрофізму складає 92% і 8% відповідно., Римування у віршах означеного періоду в переважній більшості, випадків парне: ним охоплено 90% творів. Перехресний тип мають окремі, псальми Д. Туптала. Змішаною технікою римування відзначаються, колективна “Імнологія” та історична “ПЂснь о БудинЂ, воєнска”. У першому, з названих творів, крім суміжного й перехресного, засвідчене римування, кільцеве. Цей приклад є винятковим у давньому українському віршуванні., Жоден інший твір книжного походження 1630-80-х рр. (та й попереднього, періоду) схем із кільцевим римуванням рядків не представив. 8% творів даного, періоду характеризуються несистемним римуванням. В окремих творах 6, засвідчені зразки внутрішнього римування. У більшості випадків воно, спричинене свідомою імітацією античної форми – леонінського вірша., Рима у віршах 30-80-х рр. XVII ст. у дев’яти з десяти випадків була, жіночою, точною. Відхилень від парокситонності у клаузулі найбільше в, поезіях К. Ставровецького, П. Поповича-Гученського, А. Скульського та, анонімних історичних віршах. Неточностей у римованих закінченнях, найчастіше припускалися автор “Ляменту про нещасну пригоду…” і, Й. Галятовський. Найбільш точними римувальниками виявилися, А. Скульський, Й. Волкович, К. Транквіліон-Ставровецький, а також, невідомий автор євангельського корпусу. Майже половина рим є дієслівними., Частка дієслівних рим є найвищою у А. Скульського та Й. Волковича, а, найнижчою – в Я. Седовського й І. Величковського. Аналогічно, розподіляються показники однограматичності / різнограматичності рими., Якщо в А. Скульського, Й. Волковича та автора євангельських циклів, різнограматичні рими майже зовсім відсутні (у межах 1-2%), то вже в, І. Величковського такою є мало не кожна третя рима. Частка незаримованих, рядків – 6%., Статистичні дані, представлені в роботі, увиразнюють картину, вітчизняної версифікації 1630-80-х рр., доповнюють наше уявлення про давнє, українське віршування в цілому. Перспективою подальших досліджень є,, зокрема, опис інших елементів поетики віршів аналізованого періоду –, генерики, архітектоніки, тропіки, поетичного синтаксису. Необхідним є також, аналіз форми поетичних творів наступного періоду (кін. XVII – поч. XVIII ст.),, що збігається із роками гетьманування І. Мазепи. Не втрачає актуальності й, робота над бібліографією й авторським атрибутуванням давніх текстів,, пошуком нових літературних пам’яток старовини., Ключові слова: поезія, віршування, силабіка, ритм, строфа, рима, склад,, цезура, клаузула, наголос.