Українське письменство як соціально-професійна група: історико-соціальна динаміка становлення (кінець XVIII – початок ХХ століття)

Щиголь І.В. Українське письменство як соціально-професійна група: історико-, соціальна динаміка становлення (кінець XVIII – початок ХХ століття). –, Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису., Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук за, спеціальністю 22.00.04 ‒ спеціальні та галузеві соціології. ‒ Київський національний, університет імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України, Київ,, 2021., Дисертація присвячена концептуалізації соціальних чинників, які допомогли, українському письменству перейти зі стану аматорського до професійного та, закріпити свій соціально-професійний статус в українському суспільстві., В будь-який історичний час група людей, об’єднана певною спільною, (спорідненою) працею, метою, інтересами тощо, намагається отримати визнання, серед людей як професіонали і водночас як соціальна група. З точки зору соціальної, групи письменники як соціальна група почали формуватися на території України ще, з часів розповсюдження письменства (тобто, з часів Київської Русі – Нестор, Літописець, невідомий автор «Слова о полку Ігоревім»)., До кінця XVIII століття переважна більшість літератури, яка була написана на, території України, була іншомовна – від церковнослов’янської до польської. Тим не, менше, українська мова (народні говірки, переважно центрального регіону – києво-, полтавські) вже почали своє закріплення в українській літературі: так звана поезія, мандрівних дяків та менш відомі неспеціалістам інтермедії до драм, написаних, викладачами Києво-Могилянської Академії., Знаковим переходом до перетворення українського письменства в соціальну, групу є творчість І.Котляревського, коли україномовні твори (написані народною, говіркою) стали популярними в Російській імперії і викликали інтерес до творів з, української тематики (незалежно від мови написання)., 3, Тим не менше, до 1920-х років (встановлення радянської влади в Україні), написання творів українською мовою було більше як виклик суспільству, аніж, норма. Особливо, зважаючи на постійні заборони використання української мови в, будь-яких суспільних сферах як в Російській імперії, так і на території Австро-, угорської. Навіть в часи українських національних визвольних змагань (1917 – 1921), питання розвитку української культури хоча й були на порядку денному чинних, урядів – таких як Українська Народна Республіка та Українська Держава – все одно, залишали українське письменство на межі виживання як за браком коштів, так і за, швидкоплинністю діяльності тогочасних урядів., Остаточно закріплення в суспільній думці україномовного письменства як, соціальної групи відбулося у 1920 – 1930-х роках, коли з індивідуальних, письменників утворювалися письменницькі об’єднання, а вони, в свою чергу,, почали підтримуватися на рівні держави, яка перебрала на себе більшість, контролюючих функцій. Окрім того, курс на коренізацію (та українізацію), який, розпочався у 1923 році, закріпив за україномовною літературою право на юридично, легальне існування, а її творці – на право бути окремою соціальною групою. В цей, час написання творів іншими мовами (навіть російською) вже почало втрачати, елемент ризику та соціального виклику, оскільки українська мова функціонувала на, рівні офіційної в радянській Україні., Не зважаючи на існування в Україні (на території сучасної України), письменства різними мовами протягом багатьох століть, воно так і не набуло статус, професійного до початку ХІХ століття. Найвірогіднішими причинами цього є, відсутність суспільного запиту на цю професію, оскільки більшість простого, населення було не/малописемним, а також традиція написання текстів, церковнослов’янською, яка веде свій відлік ще з часів Київської Русі, і була, малозрозумілою для пересічної людини. Як відомо з класичних творів з соціології та, соціальної філософії, професія виникає не лише там, де зустрічаються покликання, (альтруїзм) та суспільна потреба в результаті цієї праці, а й отримання матеріальної, винагороди за цю працю, тобто можливість забезпечувати нею своє існування. У, випадку з творами красного письменства – це гонорар. Саме тому цьому питанню,, 4, як одному з аспектів становлення українського письменства як соціально-, професійної групи, присвячена увага в дисертації. Підтвердження отримання, гонорарів за літературну та перекладацьку творчість українських митців, проілюстровано витягами з переписки авторів між собою, з рідними чи редакторами, (видавцями)., Як і у випадку зі становленням українського письменства як соціальної групи,, у встановленні українського письменства як професійної групи відлік ведеться від, І.Котляревського, про отримання гонорарів яким за свої твори є документальні, свідчення, а також про його намагання захистити свої авторські права. Не, виключено, що і раніше письменники писали твори за гонорари, але це було, переважно на замовлення якоїсь особи чи організації, носило поодинокий характер і, не розглядалося автором твору як основний заробіток (чи принаймні значущий)., Остаточне закріплення за українським письменством звання професійної групи, відбулося у 1920-х роках, коли радянські видавництва встановили розцінки за рядок, вірша чи за прозовий твір. Тобто, письменники були визнані не лише суспільством, (а визнання набувало все ширших форм у ХІХ столітті), а й державою як, професіонали. Яскравим прикладом цього є самовизначення деяких пролетарських, письменників себе як «працівників літературної праці (фронту)», «ударниками, соцзмагання», тобто відбулося розширення професійних визначень (переважно з, професій, пов’язаних з важкою фізичною працею) на літературну творчість, яка, переважно вважалася інтелектуальним заняттям, ніяк не пов’язаним із професійною, працею., В дисертації також викладено результати авторського дослідження, українських письменників 1920 – 1930-х років. Було проведено дослідження, взаємодії (взаємовпливу) соціальних чинників (походження, освіта, місце роботи та, ін.) і літературного доробку (тематика творів) для визначення основних тенденцій, взаємодії соціальних та індивідуальних характеристик письменників 1920 – 1930-х, років, коли українське красне письменство вже сформувалося в соціально-, професійну групу. Результати, отримані авторкою, знайшли своє підтвердження з, інших джерел., 5, Окремо приділено увагу становленню українських літераторок як соціально-, професійної групи, оскільки їхнє становлення йшло хоч і паралельним шляхом з, чоловіками, але все ж таки мало свої визначальні риси, накладені тогочасними, суспільними нормами та стереотипами., Ключові слова: біографічний метод; українське письменство; соціально-, професійна група; гонорар; соціологія професій.