Отож Едуард вряди-годи приходить до церкви, сідає на лаву й зводить до склепіння замріяні очі. В один з таких моментів ми з ним і попрощаємось: наближається вечір, у церкві тихо й безлюдно, Едуард сидить на дерев’яній лаві й сумує від думки, що Бога нема. Але в цю мить його смуток такий великий, що він зненацька бачить, як із його глибини виринає реальне й живе обличчя Бога. Дивіться! Це правда! Едуард усміхається! Він усміхається, й усмішка його щаслива… Я просив би вас зберегти його у пам’яті з цією усмішкою. Написано в Чехії, між 1959 і 1968 роками.
Сподобалось читати? Постав свою оцінку 🥰
Кількість оцінок: 0 📊 Середній рейтинг: 0